ДАВАННЯ ПОКАЗАНЬ ОСОБОЮ, ВІДНОСНО ЯКОЇ ВЕДЕТЬСЯ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ З ОГЛЯДУ НА ПРЕЦЕДЕНТНУ ПРАКТИКУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Анотація

У статті констатовано, що одним із прикладів необґрунтованого обмеження права на захист осіб, відносно яких ведеться провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, є те, що, згідно з чинним КПК України, їм не забезпечується право давати показання (за винятком обмежено осудних). Указано, що такий підхід вітчизняного законодавця суперечить відповідним положенням Загальної декларації прав людини та Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Захист осіб з психічними захворюваннями та покращення психіатричної допомоги», щодо яких особи із психічними розладами також мають право на визнання їх правосуб’єктності і вони вправі не лише бути присутніми й брати участь у судовому засіданні, але й бути вислуханими особисто за будь-якого розгляду. Зазначено, що відповідна правова регламентація не узгоджується також із низкою рішень Європейського суду з прав людини. Стверджено, що не будь-який психічний розлад позбавляє можливості сприймати та відтворювати факти й події. Особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, при певному стані психіки може зберігати можливість формальної оцінки подій та їх розуміння навіть за відсутності здатності керувати своїм діянням. Обґрунтовано твердження про можливість використання показань цих учасників процесу, які цілком узгоджуються з положеннями КПК України про умови проведення слідчих дій за їхньою обов’язковою участю в ході судового засідання. Констатовано, що показання цього учасника, а також особи, відносно якої ведеться провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру та яка не є підозрюваним /обвинуваченим, повинні розглядатися як джерело доказів. Відтак зроблено висновок про необхідність законодавчого коригування та доповнення положення ч. 1 ст. 95 КПК України.